Механізми захисту прав людини з інвалідністю: принципи, документи, процедури

Як можна захистити права людини з інвалідністю? По-перше, треба розібратись в тому, виходячи з яких принципів будуються механізми захисту прав людей з інвалідністю. По-друге, важливо знати, які саме права захищаються і в яких документах ці права закріплені, а також якою є сила цих документів. По-третє, потрібно мати інформацію про організації та установи, до яких можна звернутись з метою захисту своїх прав.

Спочатку зупинимось на принципах. Вони випливають передусім із того, що права людини з інвалідністю — це категорія прав людини. Це означає, що для захисту своїх прав людина з інвалідністю може скористатись будь-якими можливостями, які існують в системі захисту прав людини. Але сьогодні існують і спеціальні процедури, які працюють для людей з інвалідністю.

Важливо знати, що, перебуваючи на території України, для нас в першу чергу діє національна система захисту прав людини, побудована в Україні. На міжнародному рівні для нас актуальними є система захисту прав людини ООН і регіональна, європейська система захисту прав людини (для держав — членів Ради Європи).

Механізми захисту прав людини з інвалідністю формувались поступово, тому для розуміння цієї еволюції наведемо певну інформацію щодо історії створення системи захисту прав.

Важко відділити історію розвитку прав людей з інвалідністю від історії розвитку прав людини в загальному розумінні. Проте, варто зауважити, що у ставленні в суспільстві до людей з інвалідністю відбувались постійні зміни. Тому, крім загальних важливих етапів на шляху утвердження прав людини, можна виділити окремі віхи, що є важливими з точки зору боротьби за права людей з інвалідністю. Використання словосполучення «боротьба за права людини» тут не є випадковим, оскільки вся історія розвитку прав людини — це історія боротьби. Парадокс, але виявляється, що потрібно було постійно виборювати те, що людина має з народження і в силу того, що вона народилась людиною. Цей процес боротьби продовжується і зараз.

Відомо, що про права людини як про те, що належать кожній людині в силу її народження людиною, говорили ще за часів стародавньої Греції. Філософи-стоїки стверджували, що права не є конкретними привілеями громадян у конкретних містах, але є чимось наданим людській істоті вже на тій підставі, що вона є людською і розумною. Римські законники були послідовниками стоїків, і Цицерон перекладає філософські ідеї на юридичну латину. Утім, ці права не належали кожній людині. Зокрема, головною засадою правової системи римлян була рівність всіх вільних (тобто, не рабів). Відомим фактом тих часів є те, що римляни вбивали немовлят, якщо вони народжувались слабкими або з фізичними вадами.

Важливою віхою для розвитку прав людини було прийняття у 1215 році «Великої хартії вольностей» (Magna Charta). Англійська знать і духовенство піднялись супроти зловживань владою короля Іоанна І-го і змусили його правити за законом.

Кінець XVII–XVIII ст. були справжнім революційним етапом в історії прав людини. Змінюється й ставлення в суспільстві до людей з інвалідністю.

1689 року знову ж таки в Англії з’являється «Білль про права» — документ, що заклав підвалини першої конституційної монархії. Як і «Велика хартія вольностей» цей документ містив перелік прав, якім потім дадуть назву громадянські (особисті) і політичні права.

Ці набутки згодом примножились і закріпились в таких документах, як Декларація незалежності США (1776 р.) та Декларація прав людини і громадянина Франції (1789 р., а згодом й Конституції Франції).

Отже, таким чином виникає група прав людини першого покоління — громадянські (особисті) і політичні права. Серед них такі, як свобода та переконань, право на життя, свобода від рабства і т. д. Це були лише передумови побудови сучасної концепції прав людини.

Зробимо невелику зупинку, щоб відповісти на запитання — чому факт першого закріплення громадянських (особистих) прав та свобод є важливою віхою для захисту прав людей з інвалідністю? Річ у тому , що передусім ця група (покоління) прав людини стверджує та захищає ті свободи і права, з якими людина народжується. Нічого надзвичайного. Лише те, що людина має від природи. Ніхто не може втручатись в ці свободи. Варто подивитись через призму цих прав на проблеми інвалідності, щоб розуміти правозахисний підхід до інвалідності. Але про це далі.

Варто зауважити, що переважно з XVII ст. починається період, у якому на інвалідність дивляться з точки зору милосердя і благодійництва. Залежно від категорії людей з інвалідністю створюються спеціальні заклади, де вони проживають, навчаються, працюють. Перші спеціальні заклади — так звані богадільні — з’являються ще раніше, разом із християнством. Зазвичай вони існували при лікарнях і монастирях. Наприклад, будинок-притулок в Любліні було відкрито 1342 року. Вважалось, що це дасть можливість забезпечити краще існування людей з інвалідністю і «прибере їх з очей». Створюються інтернати для розумово відсталих дітей, у Європі виникають так звані будинки інвалідів. Одним із перших такий Будинок з’явився в Парижі — у 1670 року король Франції Людовік XIV прийняв рішення побудувати богадільню для покалічених та постарілих солдат.

Милосердя, лікування, виправлення (якщо це можливо) і відділення від суспільства для їхнього ж блага і для блага інших — такі основні підходи до проблем інвалідності того часу.

Згодом «милосердя» в окремих державних системах вже XX ст. набуває злочинні форми. Першого вересня 1939 р. Гітлер видає Розпорядження шефу рейхканцелярії Буйлеру і лейб-лікарю Брандту: «Видати відповідним лікарям дозвіл з милосердя умертвляти невиліковно хворих». Ще починаючи з 1933 р. усі мешканці Німеччини, які мали спадкові психічні або фізичні пороки, повинні були проходити обов’язкову реєстрацію в Міністерстві народної охорони здоров’я. Цим людям були заборонені державна служба, служба в армії, окремі види діяльності. З цього ж часу в Німеччині починає діяти закон про примусову стерилізацію осіб цієї категорії. І якщо в расовій політиці були інші аргументи, то в даному випадку це називалось «милосердям». 

Після жахливих подій Другої світової війни, масових порушень прав людини і злочинів проти людства в середині XX ст. й виникає сучасна концепція прав людини і починають створюватись системи захисту прав людини.

1945 року створюється Організація Об’єднаних Націй, а 10 грудня 1948 року приймається Загальна Декларація Прав Людини. Цей документ мав 30 статей і проголошував перелік прав, які (що надзвичайно важливо) належать КОЖНІЙ ЛЮДИНІ. Цей перший документ був декларацією, намірами, про які проголошували держави світу, приєднуючись до цього документа. Попереду був великий шлях. Потрібно було розробити і прийняти документи, що будуть обов’язковими для виконання тими державами, які візьмуть на себе цей обов’язок.

З появою Декларації своє юридичне закріплення отримали не тільки громадянські (особисті) права, але й так зване друге покоління — соціальні, економічні та культурні права людини. Про цю групу прав важливо пам’ятати, що на міжнародному рівні може бути закріплено лише мінімальний обсяг зобов’язань держав стосовно забезпечення цих прав. Кожна держава самостійно визначає обсяг, який вона може забезпечити. Зазвичай це залежить від економічної спроможності держави. На жаль, часто трапляється, що держава декларує те, що неспроможна забезпечити. Важливо знати, що права першого покоління і права другого покоління зазвичай мають різні механізми їх захисту.

Першим документом, що мав силу міжнародної угоди і був обов’язковим для виконання тими державами, які його ратифікували (ввели до внутрішнього законодавства), стала Конвенція ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.). Конвенція чинна і зараз. Права і свободи, закріплені в цій Конвенції, можна захистити в Європейському суді з прав людини. Україна є учасницею цієї Конвенції. Варто звернутись до спеціальної літератури, щоб познайомитись з тим, як працює Європейський суд з прав людини і як до нього можна звернутись. Важливо, що Конвенція захищає права кожної людини без будь-якої дискримінації і звернутись до Європейського суду з прав людини за захистом прав і свобод, що містить Конвенція, може кожна людина.

Назви найважливіших статей Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Конвенція 1950 р.

Стаття 2     Право на життя

Стаття 3     Заборона катування

Стаття 4     Заборона рабства і примусової праці

Стаття 5     Право на свободу та особисту недоторканність

Стаття 6     Право на справедливий суд

Стаття 7     Ніякого покарання без закону

Стаття 8     Право на повагу до приватного і сімейного життя

Стаття 9     Свобода думки, совісті і релігії

Стаття 10   Свобода вираження поглядів

Стаття 11   Свобода зібрань та об’єднання

Стаття 12   Право на шлюб

Стаття 13   Право на ефективний засіб юридичного захисту

Стаття 14   Заборона дискримінації

З часом до Конвенції про захист прав людини Ради Європи приймаються протоколи. Ці протоколи виникають на вимогу часу і держави приєднуються до них, як до окремих документів. Наведені тут ті протоколи, що ратифікувала Україна. Положення цих протоколів мають таку саму силу, що і Конвенція і для них діє така сама система захисту і контролю за їх виконанням.

Протокол № 1

Стаття 1     Захист власності

Стаття 2     Право на освіту

Стаття 3     Право на вільні вибори

Протокол № 4

Стаття 1     Заборона ув’язнення за борг

Стаття 2     Свобода пересування

Стаття 3     Заборона висилання громадянина

Стаття 4     Заборона колективного висилання іноземців

Протокол № 6

Стаття 1     Скасування смертної кари

Протокол № 7

Стаття 1     Процедурні гарантії, що стосуються висилання іноземців

Стаття 2     Право на оскарження в кримінальних справах

Стаття 3     Відшкодування в разі судової помилки

Стаття 4     Право не бути притягненим до суду або покараним двічі

Стаття 5     Рівноправність кожного з подружжя

Протокол № 12

Стаття 1     Загальна заборона дискримінації

Протокол № 13

Стаття 1     Скасування смертної кари

У системі ООН 1966 року приймаються два Міжнародних пакти, які так само мають силу міжнародних угод. Один із них присвячений захисту громадянських та політичних прав, а інший – соціальних, економічних і культурних. Ці пакти набули чинності 1976 року. Каталог прав людини, що містять Загальна декларація прав людини і два міжнародні пакти, умовно називають Міжнародним Біллем про права людини.

Міжнародний Білль про права людини Загальна декларація прав людини не була документом для обов’язкового дотримання і виконання державами. Такими документами стали міжнародні пакти, конвенції. Загальну декларацію прав людини і два Міжнародних пакти 1966 року, називають Міжнародною Хартією Прав Людини. Міжнародний Білль про права людини складається з трьох документів, що вироблені в рамках ООН. Це Загальна декларація прав людини (10 грудня 1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (16 грудня 1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (16 грудня 1966 р.). Далі перераховані деякі положення цих документів у спрощеному варіанті. З Загальної декларації прав людини: -         право на життя, свободу й особисту недоторканість; -         рівність перед законом; -         свобода пересування і вибору місця проживання; -         заборона катувань та жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують людську гідність, видів поводження; -         право на пошук притулку в інших країнах; -         свобода думки, віросповідання і релігії; -         право на володіння майном; -         право на голосування та участь в управлінні; -         право на освіту; -         право на працю і створення профспілок; -         право на відповідний стандарт життєвого рівня; -         право на охорону здоров'я; -         право на участь у культурному житті. З Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: -         право на життя (ст. 6); -         заборона застосування катувань і жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання (ст.7); -         заборона утримання в рабстві і підневільному стані (ст. 8); -         заборона примусової праці (ст. 8, п. 3); -         право на особисту недоторканість (ст. 9, п. 3); -         свобода пересування і право на вибір місця проживання (ст. 12); -         захист іноземців у випадку депортації (ст.13); -         право на справедливий публічний розгляд у суді (ст.14); -         заборона визнання винним у здійсненні будь-якого карного злочину, що відповідно до чинного в момент його здійснення законодавства не було карним злочином (ст.15); -         право на визнання правосуб’єктності (ст.16); -         право на невтручання в особисте життя (ст.17); -         свобода думки, совісті і релігії (ст.18); -         право на вільне вираження своєї думки (ст.19 і 20); -         свобода мирних зібрань та свобода об’єднань (ст.21 і 22); -         право на одруження і право створювати родину (ст.23); -         право дитини на такі засоби захисту, яких вона потребує як малолітня (ст.24); -         публічні права, у тому числі право на доступ до державної служби (ст.25); -         заборона дискримінації (ст.26); -         особливі права етнічних, релігійних і мовних меншин (ст.27); З Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права: -         право на працю (ст.6); -         право на створення профспілок і вступ до них (ст.8); -         право на соціальне забезпечення (ст.9); -         охорона родини (ст.10); -         право на достатній життєвий рівень (ст.11); -         право на охорону здоров’я (ст.12); -         право на освіту (ст.13); -         право на участь у культурному житті і право на користування результатами наукового прогресу і на захист інтересів, що випливають із творчої авторської діяльності (ст.15);

Значною подією і практичним кроком для утвердження прав людини були так звані «Гельсінські угоди» над якими міжнародна спільнота працювала протягом 1973 — 1975 рр. У результаті був прийнятий Заключний акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (підписаний державами учасницями 30 липня – 1 серпня 1975 р.), що містив міждержавні домовленості, згруповані у декілька розділів. Один із розділів стосувався гуманітарної сфери. Цей розділ містив погодження зобов’язань з питань прав людини і основоположних свобод. Це поклало початок створенню і активній діяльності недержавних організацій, які звертали увагу на виконання державами зобов’язань, передбачених Гельсінськими угодами. Ці організації поширювали інформацію про Загальну декларацію прав людини. Перша така організація виникла на теренах Радянського союзу — Московська Гельсінська група. В інших країнах також виникали такі організації. На території України (тоді УРСР) виникла Українська Гельсінська група. Одразу після підписання цього Заключного акта вступили в силу два міжнародних пакти – про громадянські і політичні права і про соціальні, економічні і культурні права.

Згодом у системі ООН приймаються ще кілька конвенцій, які мають силу міжнародних угод. Залежно від своєї теми вони також торкаються питань захисту прав людей з інвалідністю. Наприклад, Конвенція ООН про права дитини приділяє особливу увагу дітям з інвалідністю. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання захищає кожну людину, в тому числі якщо такого поводження зазнає людина з інвалідністю і т. д.

Починаючи з кінця 60-х рр. робота над розробкою спеціальних інструментів захисту прав людей з інвалідністю стає більш активною. У Резолюції 48/96 Генеральної Асамблеї ООН «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів », прийнятій 20 грудня 1993 р., подається короткий опис міжнародної діяльності, спрямованої на захист та ствердження прав людей з інвалідністю.

1981 рік було проголошено Міжнародним роком людей з інвалідністю. Найважливішим підсумком цього року стало те, що Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Всесвітню програму дій стосовно людей з інвалідністю (резолюція 37/52 від 3 грудня 1982 року). Ця програма дала міцний поштовх. Зокрема, увага акцентувалась на питаннях стосовно права людей з інвалідністю на рівні з іншими можливості і на рівне покращення умов життя в результаті економічного і соціального розвитку. Крім того, вперше інвалідність була визначена як функція стосунків між людьми та їх оточенням.

1987 року в Стокгольмі було проведено Глобальну нараду експертів для огляду ходу здійснення Всесвітньої програми дій стосовно людей з інвалідністю в середині Десятиліття людей з інвалідністю, проголошеного Організацією Об’єднаних Націй. На цій нараді було запропоновано розробити філософську концепцію з метою визначення пріоритетних заходів в майбутньому. В основу концепції мало бути покладено визнання прав людей з інвалідністю.

Після цього починається процес розробки спеціального документа, яким стали «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». У цих стандартних правилах зазначено, що їх політичною і моральною основою є Міжнародний білль про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. До цього списку увійшли й інші важливі документи, що були прийняті на той час Організацією Об’єднаних Націй: Конвенція про права дитини, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, а також Всесвітня програма дій стосовно людей з інвалідністю. Правила не були обов’язковими для виконання державами, проте вони проголошували наміри міжнародної спільноти щодо сприйняття нової концепції стосовно проблем інвалідності, яка ґрунтується на підходах з позицій прав людини. Цей документ став основою для розробки спеціальної міжнародної угоди про права людей з інвалідністю, яка була б обов’язковою для держав, що стануть учасницями цієї міжнародної угоди. 

Врешті серед міжнародних угод ООН з’являється спеціальний документ — Конвенція про права людей з інвалідністю. Ця Конвенція стала першим документом з прав людини, прийнятим ООН у XXI столітті.

Для забезпечення контролю за виконанням міжнародних угод в системі ООН створені договірні органи — Комітети. До більшості з Комітетів можна звернутись з індивідуальною скаргою, але лише після того, як використані всі ефективні засоби правового захисту всередині країни. Крім того, важливо дотриматись й інших критеріїв, за якими визначається прийнятність скарги. Ці критерії і процедура подачі скарги зазвичай описані у Факультативному протоколі до міжнародної угоди. У будь-якому разі варто звернутись до юриста за допомогою. У результаті розгляду індивідуальної скарги договірний орган виносить судження, в якому зазначає свою позицію щодо ситуації — чи було порушене з боку держави право.

Звернутись з індивідуальною скаргою можна не до всіх Комітетів. Наприклад, до Комітету з прав дитини такої можливості не існує. Утім, можна звернутись до Комітету з прав людини, якщо по відношенню до дитини порушене одне із прав, закріплених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, адже права дитини — це категорія прав людини.

Щодо Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, то до нього можна звернутись безпосередньо з індивідуальною скаргою. Це визначено Факультативним протоколом до Конвенції про права людей з інвалідністю. Україною ратифіковано як Конвенцію про права інвалідів, так і факультативний протокол до неї. Це означає, що Конвенція про права з інвалідів є частиною національного законодавства України. Більше того, норми міжнародного права мають пріоритет над національним законодавством в Україні. Таким чином, будь-яка людина з інвалідністю, яка перебуває на території України, перебуває під захистом Конвенції ООН з прав людей з інвалідністю.

У системі ООН є різні можливості для її використання з метою захисту прав людини, зокрема прав людей з інвалідністю. Один із впливових механізмів пов'язаний з тим, що держава — учасниця міжнародного органу має подавати періодичні звіти до договірного органу щодо виконання тієї чи іншої міжнародної угоди. Недержавн організації у свою чергу можуть подавати альтернативні звіти на звіт уряду. Це означає, що коли Україна звітуватиме в Комітет з прав людлей з інвалідністю, недержавні організації можуть критично оцінивши державну доповідь, висловити свої погляди щодо найпроблемніших питань.

Далі подається таблиця, в якій можна побачити найважливіші Міжнародні угоди в системі ООН і договірні органи, що контролюють виконання цих міжнародних угод.

Система договірних органів по правам людини

Назва Договірного органу (Комітету)	Базовий договір	Факультативний протокол до базового договору
Комітет з прав людини, заснований 1977 року	Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий 1966 року	Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (дозволяє подавати індивідуальні скарги), прийнятий 1966 року Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований на відміну смертного покарання, прийнятий 1989 року
Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, заснований 1985 року	Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП), прийнятий 1966 року	Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий Радою з прав людини в червні 2008 р. Документ ухвалений Генеральною асамблеєю 2008 року. Після набрання чинності Протокол дозволить подавати індивідуальні скарги.
Комітет з ліквідації расової дискримінації, заснований 1985 року	Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, прийнята 1965 року	Факультативних протоколів немає.
Комітет з ліквідації дискримінації стосовно жінок, заснований 1982 року	Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, прийнятий 1979 року	Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, прийнятий 1999 року
Комітет проти катувань, заснований 1987 року	Конвенція проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (КПП), прийнята 1984 року	Див. нижче.
Підкомітет з попередження катувань, створений 2006 року	Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (що встановлює національні та міжнародні механізми спостереження), прийнятий 2002 року
Комітет з прав дитини, створений 1991 року	Конвенція про права дитини, прийнята 1989 року	Факультативний протокол до Конвенції про права дитини, що стосується участі дітей у збройних конфліктах, прийнятий у 2000 р. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини, що стосується торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії, прийнятий 2000 року
Комітет з захисту прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, заснований 2004 року	Міжнародна Конвенція про захист всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, прийнята 1990 року	Факультативних протоколів немає.
Комітет з прав людей з інвалідністю, заснований 2008 року	Конвенція про права інвалідів, прийнята 2006 року	Факультативний протокол до Конвенції про права інвалідів (дозволяє подачу індивідуальних скарг), прийнятий 2006 року
Комітет з насильницьких зникнень	Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, прийнята 2006 року	Факультативного протоколу немає.

Джерело:

Лариса Байда, Ольга Красюкова – Енс, Сергій Буров, Володимир Азін, Ярослав Грибальський, Юлія Найда «Інвалідність і суспільство» Навчальний посібник – Київ, 2012. - 184с.