Права людини з інвалідністю – що це означає?

Далеко не завжди «права людини з інвалідністю» розглядаються як категорія прав людини. Зазвичай вони ототожнюються з особливими потребами, які є наслідком стану здоров’я. Вважається, що з людиною щось не так, вона має проблеми зі здоров’ям, їй треба допомогти, її треба вилікувати, її фізичні, психічні, інтелектуальні або сенсорні вади потребують корекції, їй потрібно надати пільги, відправити для навчання, проживання в спеціальний заклад, де є люди зі схожими проблемами … . Людина з інвалідністю часто сприймається як соціальна проблема.

Але, як зазначено в преамбулі Конвенції ООН про права інвалідів, «(…) інвалідність — це поняття, яке еволюціонує (…)». Підхід до інвалідності з позицій прав людини ґрунтується на унікальності кожної людини і на багатоманітності суспільства, на пошуках шляхів для створення таких умов, в яких кожна людина з її індивідуальними особливостями відчуває включення в суспільство.

Такий підхід передбачає не лише надання спеціальних послуг або матеріальної допомоги у зв’язку з інвалідністю. Він полягає у необхідності конкретних дій, спрямованих на зміну ставлення і поведінки. Дій, результати яких зможуть зменшити ризики стигматизації, відокремлення, залежності людей з інвалідністю і сприятимуть формуванню поваги до гідності кожної людини з урахуванням її унікальних відмінностей.

Для здійснення такого підходу держава повинна ретельно проаналізувати законодавство і внести зміни до нього, розробити й прийняти державні програми й забезпечити їх економічне підґрунтя і виконання, організувати підготовку кадрів таким чином, щоб практика виконання ними функцій ґрунтувалася на дотриманні стандартів прав людини тощо. Діяльність держави має бути спрямована на зміни, що передбачатимуть усунення бар’єрів, які перешкоджають повноцінній участі людей з інвалідністю в житті суспільства.

А розпочати важливо з розуміння — що уявляє собою сучасна концепція прав людини і що це означає — права людини з інвалідністю.

Говорячи про права людини з інвалідністю, слід взяти до уваги кілька основних положень:

Права людини з інвалідністю є категорією прав людини і ґрунтуються на людській гідності та неповторності кожної особи, яка має інвалідність, як людської особистості.

Гідність людини сприймається на рівні почуттів, їй не можна дати визначення. Очевидним є лише те, що ця характеристика — людська гідність — притаманна кожній людині незалежно від будь-яких відмінностей або вчинків. Це певний початок для виміру, розуміння і побудови концепції прав людини. Цікаво також те, що кожен із нас, перебуваючи у тій самій ситуації, відчуває себе по-різному. Це залежить від особистих рис та відмінностей. Це одна із важливих причин того, чому людській гідності не можна дати визначення або перетворити її у жорстку норму.

У Європейському суді з прав людини розглядалась справа «Прайс проти Сполученого Королівства». Заявниця — жінка з інвалідністю, яка користується візком з електричним приводом і не могла фактично користуватись ногами та руками для самообслуговування, скаржилась на погане та таке, що принижує гідність людини, поводження під час відбування покарання за неповагу до Суду. Матеріали цієї справи за оцінкою Європейського суду з прав людини не містили відомостей про наміри, спрямовані на приниження гідності заявниці. Умови, в яких вона утримувалась, були звичайними, їй постійно приділяли увагу і допомагали працівники персоналу. Проте Суд вирішив, що «… утримання жінки з важкою формою інвалідності у приміщенні з небезпечно низькою температурою, де через жорстке та недоступне ліжко в неї могли з’явитися пролежні, де вона не могла сходити до туалету або обмитись, не відчуваючи при цьому надзвичайних труднощів, є поводженням, що принижує гідність людини…». Для людини, яка б не мала таких проблем зі здоров’ям, умови утримання не були б такими, що принижують гідність. Цей приклад добре ілюструє й наступне положення, про яке важливо сказати, говорячи про права людини з інвалідністю.

Права людини з інвалідністю, як і права людини взагалі індивідуальні . Ми ведемо мову про права кожної окремої людини. Це важливо, оскільки кожна людина має своє особливе світосприйняття, особливі можливості. Те, що для однієї людини може бути не важливим, для іншої навпаки відіграє значну роль і впливає на відчуття власної гідності.

Але виникає логічне запитання — а чому ж тоді виділяють як окремі категорії такі групи, як біженці, діти, жінки, національні меншини, люди з інвалідністю та інші?

Справа в тому, що певні відмінності, що відрізняють представників цих груп від інших осіб, схожі і конкретизують, що саме означає дотримання або забезпечення прав людини — кожного стандарту прав людини. Права людини з інвалідністю не варто ототожнювати лише з її елементарними потребами, навіть якщо ці потреби пов’язані зі станом здоров’я. Держава не може гарантувати забезпечення всіх важливих потреб. Такі важливі потреби будь-якої людини, як дружба, любов, підтримка близьких ніколи не можуть бути предметом того, що регулює держава. Права людини далеко не завжди є тим, що треба забезпечувати в прямому розумінні. Дотримання прав людини доволі часто полягає у забороні втручання в певну сферу її життя. Наприклад, свобода приватного і сімейного життя передусім полягає у тому, що держава повинна уникнути втручання, забезпечивши таким чином автономію приватності, сім’ї. Відповідно до концепції прав людини, якщо сім’я перебуває у складних життєвих обставинах, держава має обов’язок підтримати цю сім’ю з метою її збереження. Втручання ж у приватність можливе лише тоді, коли є загроза для життя і здоров’я одного або декількох членів сім’ї.

У контексті прав людини з інвалідністю невтручання у приватність є особливо актуальним, оскільки для забезпечення цього права людини з інвалідністю у багатьох випадках потрібні спеціальні дії держави — наприклад, заборона розголошення медичного діагнозу, підтримка у самостійному користуванні нарівні з іншими усіма можливостями та послугами тощо.

Про права людини з інвалідністю, так само, як і про права людини взагалі, слід говорити з точки зору взаємовідносин «влада — людина». Якщо людина з інвалідністю має право, то це означає, що держава зобов’язана забезпечити їй можливість скористатись цим правом. Наприклад, право на освіту означає, що держава гарантує кожному доступ до освіти. Для цього вона розробляє навчальні програми, готує вчителів і т. д. Держава має гарантувати розробку не просто навчальних програм, але таких програм, які враховують особливості (відмінності) кожної людини, включаючи людей з інвалідністю. Методи організації навчально-виховного процесу мають бути адаптовані для максимально можливої інтеграції та включення кожної особи, яка бере участь у навчально-виховному процесі. Так само для кожної особи, яка є учасником навчально-виховного процесу, мають бути доступними будівля і приміщення всередині школи і т. д. Це лише приклад, яких може бути багато. Держава повинна випрацювати таку систему освіти, яка б уможливлювала включення у навчальний процес кожної особи, зважаючи на її індивідуальні особливості. Також держава повинна розробити правила, що регулюють фінансування освіти, зважаючи на необхідність задовольнити спеціальні потреби учнів.

Права людини з інвалідністю, так само як і права будь-якої людини, підлягають обмеженням, але лише таким, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві — з метою попередження злочинності, захисту здоров’я та моральності або захисту прав та свобод інших осіб. Беззаперечно, без будь-яких виключень мають дотримуватись лише заборона катувань та жорстокого та такого, що принижує гідність, поводження і покарання, заборона рабства та утримання в підневільному стані. Жодні обставини, цілі або ситуації не можуть виправдовувати катування, жорстоке або таке, що принижує гідність, поводження і покарання, піддання рабству.

Якщо людина з інвалідністю має певне право, це означає, що мають існувати процедури його виконання (вимагання). Наявність права означає можливість пред’являти претензії / оскарження, інакше право залишається лише декларацією.

Права людини з інвалідністю не слід розглядати крізь призму взаємовідносин «людина (дитина) з інвалідністю — батьки». Ці взаємовідносини лежать у площині автономії сім’ї. Коли йдеться про опікунів, тут ситуація дещо інша. Опікунам держава делегує свої повноваження, вона ж, відповідно, й контролює їх дії стосовно особи, над якою встановлено опіку.

Опікуни, якщо людина потребує їх, або батьки дитини з інвалідністю є законними представниками людини з інвалідністю і представляють її перед державними органами, а також у випадках порушення їх прав. Різниця між батьками та опікунами в тому, що дії опікунів мають пряму підконтрольність з боку держави, тоді як втручання у відносини «батьки — дитина» можливі лише у випадку, коли дії батьків загрожують життю або здоров’ю дитини.

Якщо батьки не в змозі піклуватися про особу, яка має інвалідність, то держава зобов’язана надати останній соціальну опіку.

Будь-яка людина — незалежно від наявності чи відсутності в неї інвалідності — має права, й дотримання цих прав не залежить від виконання нею обов’язків.

Людину не можна позбавити прав, рівно як не можна призупинити їх дію. Якщо будь яка особа, яка представляє певну соціальну групу (як громадянин/громадянка, батьки, учні і т.д.), не дотримується своїх обов’язків, вона може бути покарана відповідно до закону або обмежена в правах, але таку особу не можна позбавити прав людини.

Права людини не залежать від стану здоров’я та від медичного діагнозу. Стан здоров’я лише може визначати, якої саме підтримки потребує людина для забезпечення її прав без будь-якої дискримінації.

Таким чином, права людини з інвалідністю — це в загальному розумінні права людини, з цією лише різницею, що для забезпечення цих прав іноді потрібні особливі дії з боку держави, завдяки яким створюють умови, в яких людина з інвалідністю відчуває повноцінне включення в суспільство.

Література:

Лариса Байда, Ольга Красюкова – Енс, Сергій Буров, Володимир Азін, Ярослав Грибальський, Юлія Найда «Інвалідність і суспільство» Навчальний посібник – Київ, 2012. - 184с.